Павло Шандрук народився в 1889 році у селі Борсуки Крем'янецького повіту на Волині (нині - Тернопільська область). В 1911 р. закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут ім. князя Безбородька, а відтак вступив до Олександрівського військового училища, яке успішно закінчив в 1913 р. Під час Першої світової війни - штабс-капітан російської царської армії. Учасник Визвольних Змагань 1917-1921 рр. Полковник Дієвої Армії УНР. З початку квітня 1920 року - командир бриґади 3-ої Залізної дивізії Корпусу Запорожців, і разом з польською армією брав участь у поході на Київ ("Wyprawa Kijowska"). Після відступу наддніпрянської армії за Збруч у листопаді 1920 року був інтернований в Каліші, Польща. Павло Шандрук - співзасновник військового журналу "Табор" та редактор збірника “Українсько-московська війна в 1920 р. в документах” (1933).
В 1925 році дістає ранґу генерала-хорунжого від екзильного уряду УНР, а в 1927 - призначений начальником штабу при його Міністерстві Військових Справ. 1928 року на доручення уряду разом з групою українських старшин пішов до польського війська як контрактовий старшина (до 1938 року було 57 українських контрактових старшин в польській армії, 2 - у французькій, й по одному у фінській і турецькій арміях) для підвищення кваліфікації. В 1936 р. був прийнятий до Академії Генерального Штабу Війська Польського, яку успішно закінив в 1938 р. Перед початком Другої світової війни дістав командування 28-ою бриґадою польської армії, відзначився у боях проти німців під час Вересневої Кампанії ("Kampania Wrześniowa"), і був нагороджений найвищим орденом Польщі Virtuti Militari від польського екзильного уряду в Лондоні, а також почесною шаблею (дарунок польських офіцерів).
Поранений дістався в німецький полон; звільнений в 1940 році.
Під час німецько-совєтської війни проживав на польських землях в Генеральній Губернії (Skierniewice).
Будучи позапартійним і далеким від політики, генерал Шандрук, на доручення уряду УНР і президента Андрія Лівицького особисто, в 1945 році очолив Український Національний Комітет, підтримуваний всіма українськими політичними партіями (уенерівці, гетьманці, мельниківці і бандерівці). Вже в лютому 1945 року комітет почав активну роботу.
В березні 1945 року німецький уряд визнав УНК як офіційного репрезентанта українців (в тому велика заслуга Павла Шандрука особисто) і союзну сторону у війні. Уряд УНР підвищив Шандрука до генерала-поручника, і з цим він приступив до формування Української Національної Армії (УНА), до якої мали увійти всі українські формації по німецькому боці фронту (понад 220 тис. вояків).
В кінці квітня 1945 року генерал Шандрук як командант УНА відвідав Дивізію "Галичина", що стояла тоді на фронті в Австрії. Дивізійники з великим ентузіазмом вітали свого генерала. 28 квітня відбулося урочисте складання присяги на вірність Україні - так постала 1-ша УД УНА.
Перед закічненням війни Українська Національна Армія складалася з 1-ої дивізії УНА (14-та дивізія СС "Галичина"), 2-ої дивізії УНА (протипанцерна бриґада "Вільна Україна" + бриґада майора Пітулея), наземних частин, які включали парашутистів ("Група Б" під командуванням ген. Тараса Бульби-Боровця), поліційних батальйонів, українського персоналу Люфтваффе, та деяких інших частин. Були плани щодо прилучення УВВ (Українське Визвольне Військо - понад 120 тис. вояків), а також кубанських козаків і навіть грузинської національної частини.
Завдяки старанням генерала Шандрука Дивізія "Галичина" - 1-ша дивізія УНА не була видана на розправу большевикам, незважаючи на всі їхні домагання. Давні зв'язки Шандрука з польськими генералами, а зокрема особисте його знайомство з відомим ген. Владиславом Андерсом - організатором польської екзильної армії (де, до речі, було бл. 20 тисяч вояків-українців у Другому корпусі), дозволило деяким дивізійникам (польське джерело подає 176) уникнути навіть довгого сидіння в англійському полоні в Італії після закінчення війни - вони перейшли до армії ген. Андерса, що вважалася "аліянтською". За свої заслуги для українських вояків Павло Шандрук був підвищений до ранґи генерала-полковника.
Після закічення війни генерал Шандрук жив у Німеччині, а в 1949 році виїхав до США, де оселився в місті Трентон, Нью-Джерзі. Написав спогади з воєнної історії "Arms of Valor" (1959).
Помер в лютому 1979, на 90-му році життя. Похований на українському цвинтарі у Бавнд-Брук.
Народився у 1901 році у Відні; його батько був вищим старшиною в цісарсько-королівській австрійській армії (у роки Першої світової війни - генералом). За фахом - юрист. У 1923 році вступив до SA, член Націонал-Соціалістичної Німецької Робочої Партії (NSDAP) з 1930 р. У 1930-1934 рр. провадив політичну роботу у Відні. Був прихильником злуки Австрії з Німеччиною. Брав у часть у подіях 1934 року в Австрії (спроба захоплення влади австрійськими націонал-соціалістами). Після невдачі виїхав до Німеччини. З жовтня 1939 року - шеф управління Краківського дистрикту Генеральної Губернії. У 1942-1944 роках - губернатор Галичини. Мав ранґу ґрупенфюрера СС.
Отто Вехтер безумовно був щирим прихильником українців і українсько-німецької співпраці. Завдяки його старанням з урядів в Галичині було звільнено поляків, й натомість впроваджено на посади українців з Допомогових Комітетів. Політичний режим в Галичині доби губернаторства Вехтера не можна навіть порівняти зі свавіллям адміністрації Коха в т. зв. Райхскомісаріаті "Україна". Він був неначе відлигою після польських пацифікацій і знущань та наполегливого прагнення "запевнити польськість краю", а відтак - дійсно пекельного нелюдського режиму неповних 2-х років совєтської окупації, коли людність Галичини масово втікала (леґально під час переселенчої акції згідно з умовою Гітлера зі Сталіном та пізніше нелеґально попри прикордонну охорону НКВД з ризиком для життя) через новий кордон до Генеральної Губернії. Тільки вигнання большевиків з Галичини в 1941 році дозволило їм повернутися додому.
Будучи оборонцем українських інтересів перед найвищим керівництвом Великонімецького Райху, і не поділячи концепції здобуття перемоги "виключно німецькими руками" Вехтер зумів домогтися в Берліні дозволу на творення української дивізії у складі Зброї СС. Ця ідея не була нова: на той час вже існували іншонаціональні та змішані дивізії СС, і в цілому цей експеримент був досить успішним. Особливо ж актуальною вона зробилася після поразки під Сталінґрадом, коли стало очевидним, що ресурси Німеччини вичерпуються і без допомоги інших народів годі сподіватися на перемогу у війні.
28 квітня 1943 року губернатор Галичини Вехтер урочисто проголосив початок формування Галицької СС-Добровільної дивізії. Оскільки добровольців виявилося значно більше, ніж потребувала одна дивізія, то в кінці 1943 року в керівництві СС зайшла ініціатива створення ще двох українських (галицьких) дивізій СС - панцерної "Лемберґ" і гірської "Карпати" - таким чином мав постати цілий український корпус СС. Проте, на заваді стала інерція думки в найвищому керівництві Райху, і цього задуму не було втілено.
Після втрати Галичини в половині 1944 року Отто Вехтер виконував функції військового адміністратора в Італії, а в 1945 році обняв уряд національних справ у головному управлінні СС. Він надалі утримував зв'язки з українцями і всіляко допомагав у різних справах. Зокрема, на початку квітня 1945 року, коли Гітлер у гніві і розпачі наказав був частинно роззброїти українську дивізію, а на її основі створити німецьку парашутну дивізію, генерал Вехтер завдяки своїм впливам зумів не тільки домогтися скасування цього наказу, але й поповнення української дивізії ще 3.000 вояків. Багато допоміг він і в справі визнання Українського Національного Комітету і творення Української Національної Армії. Він же всіма силами і доступними йому засобами, в тому числі через приватні знайомства, намагався урятувати українських вояків з усіх формацій по німецькому боці від видачі большевикам (згідно злочинного пункту Ялтинської угоди західних аліянтів зі Сталіном про насильну репатріацію всіх "колаборантів"-громадян СССР), а в першу чергу - вояків Дивізії "Галичина", тоді вже І-ої української дивізії УНА.
Після капітуляції Німеччини і закінчення війни д-р Отто Вехтер, ініціатор створення Української Дивізії "Галичина", подався до Італії, де жив в манастирі Maria dell' Anima.
Помер від туберкульозу 14 серпня 1949 року в Римі.
Альфред Бізанц народився 1890 р. в селі Дорнфельд (тепер с. Тернополя Пустомитівського р-ну Львівської обл.) у Галичині. Німець за походженням, і галицький патріот з переконання. Під час Першої світової війни - кадровий офіцер австрійської армії. Від самого початку Визвольних Змагань в Галичині (листопад 1918 року) - старшина Української Галицької Армії (УГА), командант Львівської бриґади (сьома бриґада групи військ "Південь"). Відзначився у Вовчухівській операції та Чортківській офензиві, якої був одним з організаторів. За успішні дії своєї бриґади дістав ранґу підполковника. Після переходу УГА за Збруч брав участь у поході об'єднаних українських армії на Київ-Одесу. Його бриґада успішно діяла під час наступу на Київ. На початку 1920 р. здесяткована епідемією тифу УГА була змушена тимчасово укласти союз з Червоною Армією, і зостала переформована і переназвана на ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія), що скаладалася з трьох бриґад. Альфред Бізанц дістав командування 2-ою бриґадою ЧУГА. У квітні 1920 року, під час спільного наступу поляків і Армії УНР на Київ проти червоних, бриґада перейшла фронт і вирушила на з'єднання з частинами наддніпрянської армії. Відтак вояки УГА були інтерновані поляками.
В часі між двома світовими війнами Бізанц займався господарством у своєму невеликому маєтку на Львівщині. Після упадку Польщі, в 1940-1941 рр. був референтом українських справ у підвідділі населення і суспільної опіки в управлінні Генеральної Губернії у Кракові, а з осени 1941 року – головою такого ж підвідділу в уряді галицького губернатора у Львові. На цих постах багато допомагав українцям і був дорадником німецьких чинників, зокрема губернатора Вехтера в українських справах: "Референтом від українських справ був полковник Альфред Бізанц з-під Львова, колишній старшина Української Галицької Армії. Хоч німець, але від років зв'язаний з українцями, добре ставився до наших домагань і щиро старався допомогти, де міг, на жаль його влада була дуже обмежена. Його бюро облягали з різними справами, він ходив там, кричав і розмахував руками, кожному "тикав" по-дружньому і на тому кінчалося. Людина він був доброго серця і не кривдив нікого, будь він українець, поляк, чи навіть і жид, хоч з тими останніми властиво не мав до діла". (Зиновій Книш, "Перед походом на схід" ч. ІІ.)
В 1943 році на доручення Вехтера полк. Бізанц очолив Військову Управу "Галичина", яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії "Галичина", і був її головою до кінця війни.
Очевидно в останніх днях війни і перших післявоєнних днях настав хаос, переможці встановлювали кордони своїх окупаційних зон на території Німеччини і Австрії, - і часто чоловік та його дружина з дітьми могли опинялися в різних окупаційних зонах. Вже з перших днів, як було заведено в "совєтському раю", большевики встановили в окупованих ними землях жорстокий режим насильства, терору і репресій. НКВДисти лапали людей просто вдень на вулицях, і вивозили їх на Схід. Навіть не завжди дотримувались якоїсь системи, а тільки справляли вказану їм "норму" щодо кількости відловлених. Тоді постраждало багато невинних людей, навіть цивільних, не причетних до жодної політичної чи військової діяльности.
У тих обставинах зважитись на відхід до совєтської зони окупації по своїх рідних означало великий ризик. В травні 1945 року відбув таку подорож до большевицького запілля один з дивізійних капеланів - о. І. Нагаєвський. Він щасливо вернувся з дружиною і дітьми та описав цю свою пригоду у своїх "Спогадах польового духовника".
Пішов до совєтської зони в Австрії й Альфред Бізанц - шукати своєї дружини, але був схоплений большевиками у Відні. З того часу не було про нього певних відомостей. Правдоподібно, був замордований НКВД, або в кращому випадку засланий. Примітка ч.5 в українському виданні книжки Вольфа-Дітріха Гайке (під ред. проф. Кубійовича, Торонто-Париж-Мюнхен 1970 р.) пише, що Бізанц був "... засланий; останні відомості про нього з початку 1950-их років". Натомість Леонід Муха в своїх спогадах "З Австрії на Колиму" (Львів, 2003 р.), де він докладно описує систему совєтських концтаборів, подає такі відомості про нього:
"Помер в Москві у тюрмі в 1951 році (лист до родини)."
Володимир Кубійович народився в 1900 р. у Новому Санчі на Західній Лемківщині. 1918 року зачав студії в Яґайлонському університеті в Кракові, але вони були перервані війною в Галичині.
У 1918-1919 рр. - артилерист в Українській Галицькій Армії. Після відступу УГА за Збруч в половині 1919 року залишився у Галичині, а відтак повернувся до Кракова, де продовжив студії у 1919-1923 рр.
У 1928-1939 рр. - доцент Краківського університету. Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З 1931 р. - дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка. Як видатний географ брав участь у міжнародних наукових конґресах у Празі (1932), Варшаві (1934) і Болгарії (1936), де виступав з доповідями. У своїх дослідженнях польсько-українських окраїн Кубійович послідовно обстоював українські геополітичні інтереси і провадив наукову дискусію з польськими вченими, яких звинувачував в умисному підробленні статистичних даних в дослідженнях, за що в 1939 був позбавлений катедри в Яґайлонському університеті. В 1939-1940 рр. - професор УВУ (Український Вільний Університет) в Празі.
Як активний учасник українського національно-визвольного руху і щирий український патріот, проф. Володимир Кубійович в середині квітня 1940 року очолив Український Центральний Комітет у Кракові, який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генеральній Губернії (Краків був її адміністраційним центром) і допомагав українським втікачам перед большевиками. Праця в УЦК в тих обставинах була важким тягарем, коли доводилося лавірувати між домаганнями німецької адміністрації та українських політичних груп.
Попри всі труднощі воєнного часу Український Центральний Комітет, очолюваний Кубійовичем, зробив дуже багато для піднесення української культури і авторитету українців. Зокрема було добре скоординовано культурницьку і організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (т.зв. Закерзонння), що були перед війною головним об'єктом посиленої полонізації. Засновано українське видавництво у Кракові. Після приєднання Галичини до Генеральної Губернії в 1941 році, поле діяльности УЦК значно розширилося. Зорганізовно Допомогові Комітети на місцях. В умовах заборони фактичної на діяльність політичних партій, УЦК став головним репрезентантом українців перед німецькою владою.
У квітні 1943 Володимир Кубійович як голова УЦК став одним з організаторів Військової Управи, і зі свого боку докладав багато зусиль для формування частин Дивізії "Галичина". Зокрема, разом з членами ВУ йому вдалось домогтися дозволу німецьких чинників на набір до української дивізії не тільки в дистрикті Галичина, але й по всій Генеральній Губернії.
Коли розгорілася польсько-українська підпільна війна, Кубійович виступив з закликом припинити збройне протистояння. Його ж стараннями уникнули ґестапівських арештів чимало українських політичних і громадських діячів, а також було врятовано від концтабору багато жидів (разом - кілька сотень осіб).
В 1945 році проф. Кубійович на пропозицію генерала Шандрука стає його заступником у формованому тоді Українському Національному Комітеті. В розмові з Шандруком він висловився так: "Будучи ініціатором формування Дивізії "Галичина", я дуже турбуюся її долею, і коли б УНК мав би їй допомогти, то його треба створити хоча б тільки для того." За згодою обох фракцій ОУН Володимир Кубійович став представником Західної України в УНК.
Після закінчення Другої світової війни проф. Кубійович жив на еміґрації у Німеччині і Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. В 1947-1951 рр. - генеральний секретар НТШ, з 1952 - голова НТШ в Европі. Автор понад 80 наукових праць з географії України: "Територія i людність українських земель" (1935), "Атлас України і сумежних країв" (1937), "Географія українських і сумежних земель" (1938, 1943), "Українські етнічні групи Галичини" (1953) та ін.
Головний редактор "Енциклопедії Українознавства" (Париж - Нью-Йорк, 1955-84). Редактор українського видання праці Вольфа-Дітріха Гайке з історії Дивізії "Галичина", автор статей у "Вістях" Братства кол. Вояків Дивізії, зокрема статті "Початки Української Дивізії «Галичина»". Також написав спогади "Мені 70" і "Українці в Генеральній Губернії 1939-41" (1975).
Проф. Володимир Кубійович, видатний український науковий, громадський і політичний діяч, помер в листопаді 1985 р. у Сарселю (Франція), на 86-му році життя.
Фріц Фрайтаґ народився 28 квітня 1894 року в Східній Прусії в м. Алленштайн (Allenstein). Учасник Першої світової війні, а з 1920 року служив в поліції. З приходом Гітлера до влади в 1933 році вступив до Націонал-Соціалістичної Німецької Робочої Партії (NSDAP), з 1941 - у лавах SS. Під час війни служив при штабі 8-ої кавалерійської дивізії "Florian Geyer". З середини 1943 року він починає ознайомлюватися зі справами Дивізії "Галичина", надалі тримаючи ранґу полковника (Oberführer). Відтак був висланий на спеціальні курси дивізійних командирів, після чого отримав генеральську ранґу (Brigadeführer).
Проте, як виявилося пізніше, Фрайтаґ, будучи скорше поліційним старшиною як військовиком, мало надавався на командування фронтовою частиною, якою була стрілецька Дивізія "Галичина". Треба думати, він був призначений на комадира дивізії насамперед через партійну приналежність і завдяки особистим контактам, очевидно, вважаючи новостворену дивізію зручним місцем для своєї дальшої кар'єри. За весь час служби Фрайтаґ був нагороджений EK2 (Залізний Хрест 2-го класу), EK1 (Залізний хрест 1-го класу), Залізним Золотим Хрестом, а за прорив Дивізії з ворожого оточення під Бродами - Лицарським Хрестом (Ritter Kreuz), незважаючи на те, що саме під Бродами він виявив себе нездібним генералом: в тій скрутній фронтовій ситуації, в якій опинився весь XIII армійський корпус, Фрайтаґ, втративши зв'язок з розкиданими по фронті окремими частинами Дивізії, відмовився від командування Дивізією. Шеф штабу Дивізії Вольф-Дітріх Гайке пише про те:
"... тоді командуючий генерал просить генерала Фрайтаґа поінформувати його про бойову ситуацію на дивізійному відтинку фронту. Генерал Фрайтаґ повідомив, що він не в стані командувати далі Дивізією, бо не має над нею жадного контролю. Начальник штабу Дивізії, який чув розмову, не вірить своїм вухам. (...) Генерал Фрайтаґ прийняв своє рішення на власну руку, непродумане і в поспіху, під впливом грізних обставин у критичному положенні, і без надуми негайно зголосив це до свого начальства. Не диво, що таке вирішення командира Дивізії спричинило загальне вороже ставлення до нього. Можливо, що пізніше він сам шкодував про своє рішення. (...) Командуючий генерал прийняв резиґнацію генерала Фрайтаґа і підпорядкував усі частини Дивізії Ліндеманнові, а Фрайтаґа взяв у розпорядження свого штабу. Попри це, генерал Фрайтаґ не повинен був прийняти цієї функції, а мусів би залишитися на фронті з останнім відділом своєї Дивізії."
Безумовно, це було поганим прикладом в тих важких обставинах - подібно до Фрайтаґа фактично втекли з фронту ще й деякі інші німецькі старшини Дивізії, і весь тягар командування упав на плечі тих українських і німецьких старшин, що залишилися: таких як командир дивізіону тяжкої артилерії майор Палієнко, що разом зі своїми стрільцями героїчно загинув на полі бою. Загинув і ген. Ліндеманн, що командував загальним проривом з оточення.
Проте, така негідна фронтового генерала поведінка не завадила Фрайтаґові відразу по його втечі лаяти українських вояків гіркими словами і скаржитись на те, що, мовляв, "його кар"єра є скінчена", а винуватцями цього є ніхто інший як... українці. Але в Берліні вже мали точніші відомості про дійсний перебіг подій на фронті і в тому числі про те, як відважно билася в оточенні Дивізія "Галичина". Коли губернатор Вехтер повідомив про те Фрайтаґа, той одразу віджив і негайно змінив свою опінію щодо українців.
За примхою долі, героїзм української дивізії під Бродами був належно оцінений вищим командуванням в Берліні: Дивізія отримала Лицарський Хрест... для свого командира-невдахи генерала Фрайтаґа. Проте, коли Фрайтаґ видав святкове звернення з нагоди цього відзначення, воно було проіґнороване як членами Військової Управи, так і губернатором Вехтером, що був свідком Фрайтаґової істерики і був дуже роздратований його неймовірним еґоїзмом...
Райхсфюрер СС Гіммлер одержав докладні інформації про перебіг битви під Бродами і вважав, що українці трималися добре. Він виявив жваве зацікавлення українцями та наказав негайно почати переформування Дивізії. Згодом вона була доповнена до повного складу піхотної дивізії. Генерал Фрайтаґ продовжив своє командування, незважаючи на те, що просив призначити до української дивізії іншого командира (він сам хотів стати командиром німецької поліційної дивізії). Зрештою, Фрайтаґ якось мусів зжитися з тим фактом, що він є і буде командиром іншонаціональної дивізії. Місце загиблого під Бродами сотника Палієва, референта українських старшин і українського адьютанта генерала Фрайтаґа, заступив сотник Любомир Макарушка, який перейшов з Військової Управи до активної служби в Дивізії. Генерал Вехтер і полк. Бізанц робили заходи з метою усунути Фрайтаґа від командування Дивізією, але Фрайтаґ мав поважну протекцію в Берліні, а зокрема від Райхсфюрера СС Гіммлера.
В останніх тижнях війни 14-та стрілецька Дивізія Зброї СС (Українська ч.1) стала Першою Дивізією Української Національної Армії. Та війна вже закінчувалася і внедовзі прийшла вістка про упадок Берліну і самогубство Гітлера, що означало скоро капітуляцію. Отримавши відомості про її точну дату, Начальний Командир УНА Шандрук видав останній наказ: у переддень капітуляції якнайскорше залишити Східний фронт і скорим вимаршем пройти на Захід до західних аліянтів. Дивізії, як зрештою і всім іншим німецьким частинам, ішлося насамперед про те, щоб не попасти в руки большевикам. Увечері 10 травня 1945 року на чолі маршової колони дивізійних частин генерал Фрайтаґ зі своїм почтом зупинився в містечку Санкт Андре.
Тим часом вияснилося, що аліянти зробили неподалік контрольний пункт і затримують всі частини Зброї СС. В цій безнадійній ситуації Фрайтаґа охопила депресія: він пропонував деяким своїм старшинам йти в гори, але коли ті відмовилися, застерігаючи, що такий план є безглуздим, попав у розпуку і застрілився. Це сталося 11 травня 1945 року в Санкт-Андре, де тимчасово зупинився на постій штаб Дивізії.
"Вчинок командира Дивізії свідчив про його брак відповідальности супроти свого з'єднання. Він не повинен був так поступати, бо його обов'язки ще не були закінчені. Він надто рано скапітулював перед труднощами, що видавалися йому непоборними. (...) Його тіло знайдено і поховано на кладовищі у Санкт Андре. Невдовзі виявилося, що затримання всіх з'єднань зброї СС було тимчасово спричинене провокацією якогось відділу СС. Контрольний пункт на шляху відразу другого дня ліквідовано. Тому самогубство командира Дивізії набуло ще більш трагічного характеру..." - резюмує обставини смерти Фрайтаґа майор Вольф-Дітріх Гайке.
Вольф-Дітріх Гайке народився 1913 р. в Прусії, і походить зі старої німецької старшинської родини. Успішно закінчив військову академію в Мюнхені і, подібно до свого батька, став активним старшиною німецької армії - професійним військовиком.
З початком Другої світової війни у складі 30. піхотної дивізії Вермахту брав участь у бойових діях проти польських військ, а відтак на Західному фронті. Під час німецько-совєтської війни брав участь у воєнних приготуваннях Генерального Штабу під Москвою. З 17 серпня до 31 серпня 1942 року був штабовим офіцером 110. піхотної дивізії, а від 1 вересня до 18 жовтня 1942 - 15. танкової дивізії. Від 15 березня до 25 червня 1943 відбув курси Воєнної Академії (Kriegsakademie) у Берліні. Від 26 червня до 6 грудня 1943 Гайке перебував при штабі 122. піхотної дивізії і 1 січня 1944 року як майор Вермахту був скерований до Дивізії "Галичина". Він був у Дивізії єдиним штабовим старшиною, який належав до сухопутних військ (Вермахт), а не до зброї СС.
Майор Гайке належав до числа тих німецьких старшин Дивізії, що були свідомі потреби порозуміння між обома народами – українським і німецьким, та політичного значення Дивізії. У Дивізії він встановив відразу приязні стосунки з українцями, він докладав зусиль, щоб пізнати прикмети українського вояка і старшини, як також намагався усунути, в міру можливостей, помилки, що їх робили вищі німецькі кола, зокрема командир Дивізії генерал Фрайтаґ, який не розумів і не хотів розуміти, політичних завдань Дивізії і психіки українського вояка.
Як начальник штабу він знав, хоч частково, про наміри німецьких чинників щодо Дивізії, він разом з генералом Фрайтаґом був учасником всіх важливіших обговорень у справі Дивізії з вищими німецькими військовими і політичними авторитетними колами, між іншим з Гіммлером й ініціатором створення Дивізії губернатором Галичини О. Вехтером; він був у постійному контакті з сотником Дмитром Палієвим - референтом українських старшин, а після загибелі Палієва в бою під Бродами його наступником – сотником Любомиром Макарушкою.
Вольф-Дітріх Гайке пройшов разом з Дивізією весь її бойовий шлях до кінця війни, коли після капітуляції вона перейшла в полон до англійців і американців. Як і всі інші дивізійники, провів в полоні понад два роки, і був звільнений як особа "без обтяжень".
Вже під час сидіння в таборі інтернованих, в 1947 році, він на основі записів у воєнному щоденнику, збережених картографічних схем та власної пам'яті написав обширний військово-історичний нарис - ґрунтовну працю з історії бойових дій української дивізії під заголовком "Sie wollten die Freiheit" ("Вони хотіли волі").
"Ця праця присвячена не тільки українцям, але також німецькому народові, який має щодо українців зобов'язання вдячности. Проте я особливо присвячую її моїм колишнім товаришам по зброї, як вклад до їхньої загальної військової історії. Тому я стараюся відтворити ясну картину бойових дій Української Дивізії. Ми німці, не зважаючи на власну тверду долю, повинні також виявити щире співчуття українському народові, історія якого поставила його на такі тяжкі випробування у минулому. Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію та відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з'єднання по німецькому боці під час другої світової війни, і який намагався розуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію. Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим." - пише майор Гайке в авторській передмові до своєї книги, яка стала вже класичною історією Дивізії.
Книжка появилася в 1970 році під заголовком "Українська Дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій (1943-1945)" в її українському виданні. Редактором української версії був проф. Володимир Кубійович. Він же написав передмову до неї. За заслуги перед Дивізією її ветеранське братство нагородило Вольфа-Дітріха Гайке золотим хрестом.
В 1960-70-х роках В.-Д. Гайке займав відповідальне становище в економічній галузі в Баварії.
Євген Побігущий народився 15 листопада 1901 року в селі Постелівці Гусятинського р-ну на Тернопільщині в родині українських вчителів. Юнацькі літа провів у селі Воскресінці біля Коломиї.
До середньої школи ходив у місті Коломиї. З проголошенням Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 1 листопада 1918 року, не маючи ще повних 17 літ, вступає добровольцем до лав Української Галицької Армії (УГА).
Незабаром отримує підстаршинський ступінь.
Після закінчення польсько-української війни в Галичині продовжує навчання, отримує ступінь маґістра з політичної економії у Познанському Університеті. Згодом стає вояком польської армії. Пізніше як кадровий офіцер (капітан, то зн. сотник) провадить підстаршинські вишколи. У вересні 1939 року бере участь у німецько-польській війні. На короткий час потрапляє в німецький полон, з якого згодом виходить на волю та на заклик Проводу ОУН зголошується до Військової Референтури.
Бере активну участь у вишколі вояків, які під назвою Дружини Українських Націоналістів (ДУН) із вибухом німецько-совєтської війни ідуть на Схід. Він командує одним із куренів ("Роланд"), а пізніше цілістю (202-ий батальйон). Коли частини ДУН не погодилися на умови, диктовані німецьким командуванням, ДУН розпускають (кінець 1942).
Влітку 1943 року Євген Побігущий зголосився до Дивізії "Галичина". Брав участь в урочистостях у Львові 18 липня 1943 року, з нагоди виїзду перших добровольців. В Дивізії Побігущий займає різні командні становища, в тому командира 29-го полку. Учасник боїв під Фельдбахом. Пізніше командування УНА підвищує Євгена Побігущого до ранґи полковника.
По закінченні війни, не зважаючи на постійні вимоги совєтського уряду видати його до СССР, поринає у вир громадянсько-суспільної праці, працюючи в різних ділянках та українських товариствах, які постали в той час у Німеччині. Він довший час працює як старшина у Вартівничих Сотнях при англійській армії в Німеччині, бо знав, що Україна потребує багато людей, які б пройшли добрий військовий вишкіл. Крім громадської праці, він чимало часу присвятив політичній діяльності, зокрема в Організації Українських Націоналістів, працював в її установах, а також в міжнародній організації Антибольшевицького Блоку Народів.
За активну працю на релігійному полі Папа Павло VI надав йому титул Командора, Рицаря Ордену Святого Папи Сильвестра. Центральне представництво української еміґрації в Німеччині надало йому звання почесного члена.
Євген Побігущий помер 28-го травня в Гаар, біля Мюнхену, Німеччина.
Славної пам'яті полковник Побігущий мав у громаді велику пошану, а заразом і вдячність.
У житті був надзвичайно точний, акуратний та товариський. Він завжди намагався бути з людьми, дбати про них і виконувати доручені обов'язки.
Микола Палієнко народився 1896 року у Сквирі на Київщині.
За Першої світової війни він успішно закінчив артилерійську офіцерську школу; був фронтовим старшиною царської армії і командував артилерійськими частинами на австрійському фронті.
Під час Визвольних Змагань 1917-1921 рр. був старшиною Армії УНР, і дійшов ранґи підполковника. В 1928 році разом з іншими наддніпрянськими старшинами вступив на контрактну службу до польської армії. У 1932-34 рр. навчався у Вищій військовій школі в Кракові. Абсольвент Польської Академії Генерального Штабу.
Учасник німецько-польської війни 1939 р. ("Вереснева Кампанія").
З початком формування в 1943 році Дивізії "Галичина" зголосився до неї як старшина. Німецьке командування, враховуючи його воєнний досвід, признало йому ранґу майора (Waffen SS Sturmbannführer). Отже, Палієнко мав найвищу ранґу з-поміж українських старшин Дивізії; другим майором був Євген Побігущий - також кол. офіцер польської армії, учасник Вересневої Кампанії 1939, а в 1941-42 рр. провідний старшина - майор ДУН (Дружини Українських Націоналістів - батальйони "Нахтіґаль" і "Роланд", відтак - 201 поліційний батальон). В Дивізії майор Микола Палієнко був начальником підстаршинської школи, згодом командував дивізіоном важкої артилерії. В лютому 1943 року командував артилерійською батерією в складі дивізійної Бойової Групи Баєрсдорфа: група складалася з піхотного куреня і артилерійської батерії; сам командир групи майор Баєрсдорф командував піхотною частиною.
Героїчно загинув на полі бою під Бродами в липні 1944 року.
Дмитро Паліїв народився в 1986 році у с. Перевізці біля Калуша в Галичині. Закінчив гімназію в Коломиї. З початком Першої світової війни вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС).
Був одним з організаторів Листопадового Зриву 1918 року у Львові. Під час війни з поляками - четар Української Галицької Армії (УГА). Був ад'ютантом полк. Дмитра Вітовського, а відтак - генерала М. Тарнавського, начального командира УГА.
Після поразки визвольних змагань брав активну участь в створенні таємної Української Військової Організації (УВО).
У першій половині 1920-х рр. - член Начальної Команди УВО.
У 1923 р. разом з Дмитром Донцовим заснував націоналістичну групу "Заграва". У 1923-24 рр. був співредактором двотижневика "Заграва" (разом з Дм. Донцовим і В. Кузьмовичем). У 1923-33 рр. (з перервами) - гол. редактор газети "Новий Час".
Дмитро Паліїв - співзасновник партії Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО), у 1925-1933 рр. - голова її Центрального Комітету. 1928 року на виборах у Коломийщині був обраний послом до польського сейму. Під час т.зв. Пацифікації 1930 року був заарештований польською окупаційною владою разом з деякими іншими українськими послами. В 1930-33 рр. - політичний в'язень.
По виході з тюрми продожив активну журналістську і політичну діяльність. Розійшовся з угодовською політичною лінією УНДО і очолив партійну опозицію, що стала основою нової партії - Фронту Національної Єдности (ФНЄ). Редаґував газети «Батьківщина» (1934-39), «Перемога» і «Українські Вісті» (1935-39) - органи ФНЄ: місячник, тижневик, щоденник.
У 1936 році на І Конґресі ФНЄ відбулося остаточне організаційне оформлення Фронту Національної Єдности; головою партії обрано її засновника - Дмитра Палієва.
ФНЄ критикував угодівство українських політиків з УНДО, а за ідеологією наближався до ОУН, проте не схвалював її терористичних акцій, розцінюючи їх як прояви розпачу і зайвий екстремізм. Відкрито висловлюючи свою позицію, Паліїв попав у непорозуміння з Крайовою Екзекутивою ОУН у Львові, яка вчинила погром редакції "Українських Вістей"... ФНЄ провадив активну роботу серед молоді, використовуючи для цього створені при організації спортивні секції; поширив свою діяльність на Волинь. Займав різко неґативне становище щодо польської займанщини, бойкотував вибори до сейму в Варшаві і місцевих органів влади.
З початком Другої світової війни і приходом до Галичини в 1939 році большевиків Дмитро Паліїв виїхав на захід до Генеральної Губернії. Як член організації колишніх військовиків - "Молодої Громади" - утримував тісні зв'язки з Альфредом Бізанцом.
Паліїв був великим ентузіастом творення української реґулярної збройної сили, і став одним з ініціаторів творення Дивізії "Галичина". Ці його погляди поділяли і його товариші з ФНЄ - у Військовій Управі (ВУ) було 5 членів партії Палієва. Сам Дмитро Паліїв відмовився увійти до складу ВУ, а зголосився до активної служби в Дивізії. Він мав великий вплив на проф. Володимира Кубійовича - голову Українського Національного Комітету, і був відряджений ним та Військовою Управою "Галичина" до Дивізії як політичний дорадник її командира.
У штабі Дивізії Паліїв займав офіційне становище в 6-му відділі із спеціальним завданням реферувати справи українських старшин. Одночасно він виконував обов'язки неофіційного зв'язкового між Дивізією, Українським Центральним Комітетом і Військовою Управою. Він був втаємничений у всі справи Дивізії. Проте, він передовсім відстоював інтереси українців перед Фрайтаґом. З уваги на характер Фрайтаґа, Паліїв виконував своє тяжке завдання з майстерністю і великим тактом, і згодом мав великий вплив на німецького командира Дивізії. Він усією душею віддавався реалізації українських вимог Дивізії, особливо в справах персональної політики. Саме завдяки його старанням щойно перед відходом Дивізії на фронт під Бродами вдалося відрядити кілька сотень її вояків на старшинські вишколи.
Як багато інших старшин і вояків Дивізії, сотник Дмитро Паліїв, учасник Першої світової війни в Визвольних Змагань, колишній старшина Леґіону УСС та УГА, видатний політик і журналіст міжвоєнної доби, один з організаторів Дивізії "Галичина", поліг геройською смертю на полі бою під Бродами під час прориву з ворожого оточення в липні 1944.
Володимир Козак народився 1917 року у Перемишлі. Його батько був поліційним страшиною в Українській Галицькій Армії (УГА).
Володимир дістав середню освіту і відбув строкову службу у польській армії. Пізніше, у Львові, вступив до ОУН. Коли в 1939 році Галичину окупували большевики, він залишився в краю, був заарештований і мало не дістав 7 років заслання на Сибір.
У 1943 році, з початком набору добровольців, Володимир Козак зголосився до Дивізії, де успішно закінчив старшинську школу.
Володимир Козак є одним з найбільше відзначених старшин Української Дивізії. За прорив з Брідського оточення його відзначено Залізним Хрестом 2-го класу за хоробрість, та іншими нагородами.
Під час боїв в Австрії, у 1945-му році, він отримує Залізний Хрест 1-го класу за героїчну оборону замку Ґляйхенберґ. 29-й полк Дивізії "Галичина" тримав цей замок від початку квітня, тобто від часу введення Дивізії в бої на відтинку під Ґляйхенберґом і успішного її протинаступу на фронті аж до останнього дня війни. Поручник Володимир Козак став дійсно леґендарною постатю в Українській Дивізії, де він командував сотнею. Разом з відважним і завзятим десятником Стасенком з Києва він неодноразово виходив на "герці" з залогою большевицьких окопів, коли приходило до рукопашного бою. Стрільці навіть говорили, що "кулі їх не чіпляються". Але під час одного з таких боїв загинув десятник Стасенко, а його командир - сотенний Козак виніс його тіло із бою, незважаючи на шалений вогонь.
Завзяті бої точилися й на північному краю оборонного відтинку Дивізії в Австрії - під Фельдбахом: через "діру" у фронті большевики хотіли просунутися до Ґрацу, де, між іншим, на той час перебувало 80 тисяч українських утікачів. Тут знову уславився Володимир Козак.
Замок у Фельдбаху був опанований тоді большевиками; завдання відбити його отримала сотня Козака. Поручник Козак був уже добре знаний большевикам своїми нічними випадами через фронтову лінію на чолі невеликих груп загартованих бійців своєї сотні. Після таких вилазок вночі, вдень большевики в безсиллі навіть відгрожувались йому через мегафони. В рукопашному бою з кімнати в кімнату, з поверха на поверх замок двічі переходив з рук в руки. Першу большевицьку залогу сотня Козака вибила просто до ноги. Були поважні втрати і з україснького боку. Проте, переможні на всьому фронті "ваньки" ніяк не хотіли вірити, що саме на фронті Української Дивізії вони змушені відступати. Їхні командири наказали протинаступ. Як звичайно, не шкодуючи своїх людей. На якийсь час їм навіть вдалося витиснути українців із замку. Але Козак вернувся, ще більш бравурно, як першим разом, і тепер вже надовго.
Після своїх невдач на відтинку Української Дивізії большевики згодом знову активізувалися, тепер уже з "новою зброю" - гучномовцями. Це вже були останні дні війни, і вони почувалися цілком певно. Втім, як подає в своїх спогадах Роман Лазурко, дивізійники теж давалися знати:
- Українскіє байци - гукали до нас червоні, часом по-російськи, а часом "навіть" по-українськи, - переходіть до нас, товариш Сталін вам усе простить, вас збаламутили, на вас ждуть дома сестри, матері, жінки, діти - переходьте!!
А з нашого боку:
- Перейдемо, перейдемо, заждіть тільки трохи!
- Как долґо ...?
- Доки вас всіх шляк не трафить!
- А что ето такое?!
Під час чергової нічної виправи Володимир Козак влучним пострілом з протипанцерного п'ястука висадив в повітря совєтський батальонний штаб разом з усім особовим складом. Тоді
...інша співанка прийшла з гучномовців:
- Товаріщі байци, ви переходіть до нас і приведіть із собою етого клятого фашиста сотніка Козака! Вам буде харашо, но йому ми не даруєм!!
- У нас всі такі як сотник Козак! - гукали наші. - Він не один!!
За час боїв Української Дивізії на фронті в Австрії большевики неодин раз діставали в шкуру від сотні Козака і зрештою так його зненавиділи, що вже під час відступу Дивізії з фронту на захід перед капітуляцією спеціально обстрілювали артилерією саме його сотню.
Після закінчення війни пор. Козак був підвищений командуванням УНА до ранґи сотника.
По виході з американського полону він оселився в Німеччині, у Мюнхені.
Герой Української Дивізії, сотник Козак помер на 77-му році життя, у вересні 1993 року.
Филип Трач - чотовий першої чоти чотирнадцятої сотні тридцятого полку та заступник сотенного - вояк так би мовити від народження, незвичайно бойовий старшина, фанатично відданий військовій справі. Його військовий шлях був дещо відмінний від решти вояків Дивізії. Ще як член нашого організованого підпілля, революціонер з душі проти чужого насилля, під час своїх студій в Берліні в роках 1940 і 1941 він перейшов таємні підстаршинські і старшинські вишколи, якими керував з рамени ОУН полк. Побігущий при допомозі декількох досвідчених українських старшин із колишньої польської армії. Весною 1941 року Трач переїхав до Кракова, де мав формуватись український леґіон. З уваги на його першорядне знання німецької мови, його було приділено до групи 30-ти бойовиків, призначених на перекладачів для німецьких штабів на випадок війни проти Росії. На два дні перед початком війни Трач був призначений до штабу однієї із німецьких дивізій, де спочатку був помічником перекладача - німця, який походив із Шлеська і знав тільки поговірну польську мову. Трач взявся за справу серйозно, скоро опанував російську мову та став головним перекладачем при оперативному відділі штабу дивізії, а його "шефа" перенесено до господарського відділу цієї дивізії. Для молодого перекладача, який мав гаряче бажання стати експертом військового діла, відкрились великі можливості. Він пильно слідкував за тактичними та оперативними діями бойових одиниць, так "своїх" як і противника, як рівнож проковтував всякі військові інформації, що йому попадали в руки на письмі, чи то з німецької, чи з противної сторони фронту. Він став тихим учасником плянування війни і її окремих операцій, стараючись зрозуміти розгорнуті акції в аспекті дальших потягнень і відгадати можливі висліди, згідно із засадами, які він теоретично вивчив під керівництвом інструкторів таємних вишколів ОУН. Його позиція в центрі операцій цілої дивізії давала йому змогу набути першорядне знання прямо в джерелі практичного застосування і порівняти це з теоретичними даними, та справляти у своїй уяві одне або друге.
Коли в 1943 році рознеслись чутки про можливість організації українського війська, Трач вніс прохання про перенесення до Дивізії і коли прибув до Нойгаммеру рекрутський вишкіл уже добігав до кінця. В Дивізії хор. Трач був приділений до протипанцерної зброї, відзначився у протинаступі під Штайбахом на початку квітня 1945 року, за що був нагороджений Залізним Хрестом. Цей протинаступ, хоч по своєму значенні невеликий в перспективі всього східнього фронту, все таки показав незагартованим рекрутам, що не такий то чорт страшний, як його малюють і що большевики тікають від вогню далеко скоріше, як на духа переможної армії.
На жаль, Филип Трач не мав щастя пережити цих святочних хвилин, коли в пам'ятний день 25 квітня 1945 року Дивізія "Галичина" стала Першою Дивізією в складі Української Національної Армії, складаючи присягу на вірність Українському Народові на руки генерала Павла Шандрука.
В той час він перебував у шпиталі в Кляґенфурті, що в південній Австрії, після його поранення ворожим снайпером на фронті. Там же його застав і кінець війни. При наближенні большевиків він утік із шпиталя невилікуваний, і так добрив до Мюнхену...